Історія справи

Постанова ВССУ від 28.01.2026 року у справі №354/397/17
Ухвала КЦС ВП від 09.08.2020 року у справі №354/397/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2026 року

м. Київ

справа № 354/397/17

провадження № 61-8401св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Світлана Миколаївна,

особа, яка приєдналася до апеляційної скарги, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» та ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року у складі колегії суддів Пнівчук О. В., Баркова В. М., Томин О. О. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо», до ОСОБА_1 , треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Світлана Миколаївна, про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова С. М., про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 27 жовтня 2005 року між Закритим акціонерним товариством «ТАС-Інвестбанк» (далі - ЗАТ «ТАС-Інвестбанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 434-Ф, за умовами якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється, з лімітом заборгованості 579 000,00 дол. США під 12 % річних із кінцевим терміном повернення до 26 жовтня 2012 року.

27 січня 2006 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 506-Ф, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію на умовах, передбачених договором, з лімітом заборгованості 180 000,00 дол. США під 12 % річних із кінцевим терміном повернення до 22 листопада 2012 року.

27 лютого 2007 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаними кредитними договорами між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975, предметом якого є дві земельні ділянки площами 0,1500 га та 0,1493 га, розташовані в АДРЕСА_1 .

18 червня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги № 1 Публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»), яке є правонаступником ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», відступило ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними договорами № 434-Ф і № 506-Ф, укладеними з позичальником ОСОБА_1

02 липня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 року № 506-Ф/434-Ф/ІП-2.

Цього ж дня, 02 липня 2014 року, ПАТ «Дельта Банк» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Актив-Гарант» (далі - ТОВ «ФК «Актив-Гарант») уклали договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами.

Водночас, на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення АТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду 02 березня 2015 року прийняла рішення № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», а 02 жовтня 2015 року - рішення № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Фонд забезпечив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку з урахуванням вимог пункту 4 частини другої статті 37, частин першої-п`ятої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, та виявив нікчемні правочини, зокрема договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 року № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 , та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

28 вересня 2015 року Комісія з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, яку призначено наказом від 11 березня 2015 року № 67, склала протокол № 77/1, яким за наслідками проведеної перевірки віднесла зазначені договори до категорії нікчемних.

Вважає, що договір про розірвання іпотечного договору є правочином, що засвідчує відмову ПАТ «Дельта Банк» від власних майнових прав та позбавляє можливості іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за кредитними договорами у розмірі 6 717 405,85 грн, а отже, є нікчемним на підставі пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Крім того, договір від 02 липня 2014 року є нікчемним на підставі пункту 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки він є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами.

Також вважає договір про розірвання іпотечного договору недійсним на підставі частин другої та третьої статті 203, статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки голова ради директорів ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 не мала необхідного обсягу правоздатності на укладення цього правочину. Усупереч статуту ПАТ «Дельта Банк» та Положення «Про раду директорів ПАТ «Дельта Банк» остання не була уповноважена ні радою директорів ПАТ «Дельта Банк», ні кредитним комітетом на розірвання іпотечного договору.

На думку позивача, сторони уклали договір про розірвання іпотечного договору з порушенням «правила двох підписів» (пункт 6.5.12 статуту), згідно з яким від імені банку договори повинні бути підписані спільно головою ради директорів (або виконуючим обов`язки) та особою, призначеною Спостережною радою банку з-поміж членів ради директорів банку або заступників голови ради директорів банку.

Послався на те, що укладення договору про розірвання супроводжувалося внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення обтяження.

Визнання недійсною підстави внесення запису щодо державної реєстрації прав є підставою для скасування такої реєстрації. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації підлягає виконанню нотаріусом.

Враховуючи викладене, ПАТ «Дельта Банк» просило суд:

- визнати недійсним договір, посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченого 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- визнати ПАТ «Дельта Банк» попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеним між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- скасувати записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2014 року: про припинення іпотеки № 2623692, про припинення обтяження № 6195073, про припинення іпотеки № 2622774, про припинення обтяження № 6195344.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Суди розглядали справу неодноразово.

Яремчанський міський суд Івано-Франківської області у складі судді Польської М. В. рішенням від 25 березня 2020 року позов ПАТ «Дельта Банк» задовольнив.

Визнав недійсним договір, посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 року № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975.

Визнав ПАТ «Дельта Банк» попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975, укладеним між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 .

Скасував записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: про припинення іпотеки № 2623692, 14:57:30, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 липня 2014 року, індексний номер 14158887, 15:00:10; про припинення обтяження № 6195073, 15:07:34, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 липня 2014 року, індексний номер 14159372, 15:08:07; про припинення іпотеки № 2622774, 15:15:14, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 липня 2014 року, індексний номер 14159864, 15:16:11; про припинення обтяження № 6195344, 15:19:27, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 липня 2014 року, індексний номер 14160105, 15:19:50.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач здійснив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, та відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протоколом від 28 вересня 2015 року № 77/1 констатував нікчемність оспорюваного договору на підставі закону, що визначає його нікчемність.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним на підставі закону.

Таким чином, суд вважав за необхідне визнати договір про розірвання іпотечного договору нікчемним в силу закону, зокрема на підставі пунктів 1-3 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави, однак позивач, окрім встановлення факту нікчемності оспорюваного правочину, просив його також визнати недійсним, зокрема на підставі частин другої та третьої статті 203 ЦК України, та, як наслідок, визнати його іпотекодержателем із скасуванням запису в реєстрі.

Суд першої інстанції вважав, що спірний договір є недійсним також з підстав, визначених статтею 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3, яка підписала договір про розірвання іпотечного договору, не була уповноважена на укладення спірного договору відповідно до статуту банку та Положення «Про раду директорів».

Зважаючи на це, суд дійшов висновку, що доводи в цій частині позову про визнання договору недійсним (не з підстав нікчемності) є також доведеними та підлягають задоволенню, застосувавши при цьому наслідки недійсності правочину.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Адвокат Дяків Д. І. в інтересах ОСОБА_2 , якане залучена до участі у цій справі, проте вважала, що суд першої інстанції вирішив питання про її права та інтереси, подав заяву про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1

Івано-Франківський апеляційний суд ухвалою від 25 червня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року, залучив до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» (далі - ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо») як правонаступника ПАТ «Дельта Банк».

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 24 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєдналася ОСОБА_2 , задовольнив частково.

Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», правонаступником якого є ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», чинна на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду такого договору нікчемним у зв`язку з відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено статтею у редакції закону, на яку посилався позивач під час звернення до суду з цим позовом.

Предметом позовних вимог у справі, що переглядається, є визнання недійсним договору від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору, а тому посилання на інше рішення суду апеляційної інстанції щодо обставин, які цей суд не встановлював, є неправильним та суперечить вимогам процесуального закону.

Під час укладення і підписання спірного договору голова ради директорів ОСОБА_3 діяла на підставі статуту ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» від 25 липня 2013 року № 5, погодженого Національним банком України 16 серпня 2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21 серпня 2013 року № 10701050023017828, тобто діяла в межах повноважень, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, у зв`язку з чим підстав для визнання договору недійсним відповідно до частин другої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України немає.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що тлумачення статті 215 ЦК України передбачає, що правочин не може бути нікчемним та оспорюваним одночасно.

Верховний Суд постановою від 19 жовтня 2022 року касаційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» задовольнив частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2021 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що оспорений правочин сторони уклали 02 липня 2014 року.

Врегульовані статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» права та обов`язки сторін щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку виникли на підставі постанови правління Національного банку України від 02 березня 2015 року «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» та запровадження з 03 березня 2015 року у банку тимчасової адміністрації.

Згідно з частиною другою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції Закону, чинній на момент введення тимчасової адміністрації, протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Отже, у вказаній нормі міститься пряма вказівка про застосування цієї редакції Закону в частині підстав нікчемності правочинів (частина третя статті 38 Закону) до правочинів, які вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції Закону України від 04 липня 2014 року № 1586-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», яка набрала чинності з 11 липня 2014 року.

Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначив коло нікчемних договорів, які можуть бути виявлені зобов`язаною та уповноваженою на це особою - Фондом, якщо вони, зокрема, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що й здійснила на засіданні 28 вересня 2015 року Комісія з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначена наказом від 11 березня 2015 року № 67 та затверджена уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта Банк».

Припинення (розірвання) договору іпотеки є відмовою від майнових вимог у розумінні пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та відповідає усталеній судовій практиці Верховного Суду з цього питання.

Оскільки недійсність правочинів неплатоспроможного банку, згідно з якими банк відмовився від власних майнових вимог, встановлено законом, такі правочини є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою Фонду за умови, якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

У такому випадку відсутні правові підстави для визнання правочину недійсним у судовому порядку, що прямо передбачено частиною другою статті 215 ЦК України, і визнання його недійсним у судовому порядку законом не вимагається.

За таких обставин висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є передчасними та не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Разом із тим колегія суддів звернула увагу на те, що частина друга статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, далі - Закон № 1952-IV) передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено у новій редакції, тому наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав.

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 29 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєдналася ОСОБА_2 , задовольнив частково.

Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», правонаступником якого є ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17, до розгляду якої було зупинено апеляційне провадження у цій справі, зробила висновок про те, що частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

На обґрунтування підстав недійсності, крім загальних підстав (статті 203 215 ЦК України), позивач посилався на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів) був виявлений договір про розірвання договору іпотеки, укладений 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , такий договір є правочином, що засвідчує відмову АТ «Дельта Банк» від власних майнових прав, та є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації, у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1, 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року).

Проте станом на момент укладення договору про розірвання договору іпотеки 02 липня 2014 року таких підстав нікчемності (на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила.

Матеріали справи не містять доказів того, що спірний договір відповідає хоча б одному із критеріїв, з яким Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року до 02 липня 2014 року, тобто на момент укладення договору про розірвання іпотечного договору, пов`язує нікчемність такого правочину.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, посилання позивача на нікчемність спірного договору від 02 липня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року) є безпідставними.

Оскільки посилання позивача на нікчемність правочину не знайшли свого підтвердження, то підлягають перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним з підстав, передбачених частинами першою та другою статті 203, статтею 215 ЦК України, позивач посилався на те, що голова ради директорів ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 не мала необхідного обсягу правоздатності на укладення договору про розірвання іпотечного договору, оскільки всупереч Статуту ПАТ «Дельта Банк» та Положення «Про раду директорів ПАТ «Дельта Банк» остання не була уповноважена ні радою директорів ПАТ «Дельта Банк», ні кредитним комітетом на розірвання іпотечного договору. Крім того, сторони уклали договір про розірвання іпотечного договору з порушенням «правила двох підписів» (пункт 6.5.12 статуту).

Суд апеляційної інстанції встановив, що під час укладення та підписання оспорюваного договору Голова Ради директорів ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 діяла на підставі Статуту банку, затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» від 25 липня 2013 року № 5, погодженого Національним банком України 16 серпня 2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21 серпня 2013 року № 10701050023017828. Відомості про її повноваження як керівника та особи, уповноваженої на укладення правочинів від імені банку в межах 25 % регулятивного капіталу, були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, при цьому обмеження щодо представництва відсутні.

Статут ПАТ «Дельта Банк» визначає Раду директорів виконавчим органом Банку та не відносить укладення відповідних договорів до виключної компетенції колегіальних органів. Голова Ради директорів без довіреності представляє Банк, укладає договори та здійснює інші юридично значущі дії в межах наданих повноважень.

Отже, твердження позивача про те, що для укладення ОСОБА_3 договору від 02 липня 2014 року потрібно було рішення колегіального органу (рішення Ради директорів), є необґрунтованим.

Правоздатність ПАТ «Дельта Банк» та повноваження Голови Ради директорів ОСОБА_3 перевірено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М.

Правило двох підписів, передбачене новою редакцією Статуту, на момент укладення спірного договору не діяло, оскільки відповідні зміни набрали чинності пізніше.

Таким чином, ОСОБА_3 діяла в межах повноважень та мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, а підстави для визнання договору недійсним відповідно до статей 203 215 ЦК України відсутні.

Доводи апеляційної скарги щодо набуття ОСОБА_2 права вимоги за кредитними договорами на підставі укладеного з ТОВ «ФК «Актив-Гарант» договору про відступлення права вимоги, не заслуговують на увагу, оскільки Господарський суд міста Києва рішенням від 10 листопада 2016 року у справі № 910/15244/16 визнав недійсним первісний договір відступлення права вимоги, укладений 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», що унеможливлює виникнення у неї прав кредитора.

Доводи заявника про те, що ПАТ «Дельта Банк» неправомірно виставило на торги права вимоги за кредитними договорами і не повідомило суд про укладення договору із ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», не заслуговують на увагу, оскільки такий договір є чинним та у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.

За наведених обставин відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання договору про розірвання договору іпотеки недійсним, а також похідних вимог про застосування наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

10 червня 2024 року ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року, а рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 та у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 906/100/17, від 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16, від 05 листопада 2019 року у справі № 908/2604/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо»мотивувало тим, що у договорі про розірвання іпотечного договору, укладеному між ПАТ «Дельта Банк» в особі Голови Ради директорів ОСОБА_3, яка діяла на підставі Статуту, та ОСОБА_1 , зазначено, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів.

З урахуванням того, що договір містить посилання на Статут банку, ОСОБА_1 була обізнана з його змістом. При цьому Статут ПАТ «Дельта Банк» передбачає дію Ради директорів виключно на підставі Положення про Раду директорів, а отже, відповідач була обізнана і з цим документом.

Відповідно до Статуту ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» від 25 липня 2013 року № 5, Рада директорів діє на підставі Положення про Раду директорів банку, що затверджується Загальними зборами акціонерів банку. Голова Ради директорів керує роботою Ради директорів та без довіреності (доручення) представляє банк в усіх підприємствах, установах та організаціях як в Україні, так і за її межами, вчиняє правочини, укладає договори, угоди, видає довіреності, підписує будь-які документи та здійснює інші дії в межах своїх повноважень.

Згідно з пунктом 4.1 Положення про Раду директорів АТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням Загальних зборів акціонерів «АТ «Дельта Банк» від 22 квітня 2011 року № 16, Голова Ради директорів має право без доручення (довіреності) діяти від імені банку відповідно до рішень Ради директорів, зокрема представляти інтереси банку та вчиняти правочини від його імені.

Отже, Голова Ради директорів має право діяти від імені банку без довіреності виключно в межах повноважень та відповідно до рішень Ради директорів, що узгоджується з положеннями частини п`ятої статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства».

Матеріали справи не містять рішення Ради директорів АТ «Дельта Банк» про розірвання іпотечного договору, що підтверджується довідкою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та матеріалами нотаріальної справи.

Таким чином, Голова Ради директорів діяла з перевищенням повноважень, а правочин укладено з порушенням вимог установчих документів, що свідчить про дефект волі власника майнових прав.

За усталеною судовою практикою, під час укладання правочинів (договорів) презюмується, що сторони знають закон та ознайомлені з установчими документами контрагентів. Отже, ОСОБА_1 та приватний нотаріус Іванова С. М. вважалися обізнаними з нормами ЦК України, Закону України «Про акціонерні товариства», а також Статутом та Положенням про Раду директорів АТ «Дельта Банк».

Додатково слід врахувати, що ОСОБА_1 тривалий час працювала начальником управління касових операцій у ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Омега Банк», який разом з АТ «Дельта Банк» входив до банківської групи «Дельта», у зв`язку з чим вона була обізнана зі структурою корпоративного управління банків та порядком прийняття ними управлінських рішень.

За таких обставин Голова Ради директорів АТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 не була наділена повноваженнями на одноособове підписання оспорюваного договору про розірвання іпотечного договору без відповідного рішення Ради директорів, а отже, діяла з перевищенням наданих їй повноважень.

Таким чином, оспорюваний правочин укладено з перевищенням повноважень представником банку та з дефектом волі власника майнових прав, переданих в іпотеку.

При цьому ОСОБА_1 , будучи обізнаною зі змістом Статуту банку та обмеженнями повноважень Голови Ради директорів, усвідомлювала відсутність належних повноважень у ОСОБА_3 , однак, незважаючи на це, підписала спірний договір. Подальше схвалення цього правочину уповноваженим органом банку не відбулося.

За таких обставин висновок апеляційного суду про необґрунтованість тверджень позивача щодо необхідності рішення колегіального органу на укладення ОСОБА_3 договору від 02 липня 2014 року є помилковим. Також помилковим є висновок апеляційного суду про відсутність у Статуті банку положень, якими до компетенції Ради директорів віднесено вирішення питань діяльності банку та укладення договорів, оскільки такі положення прямо передбачені пунктами 6.5.6 та 6.5.7 Статуту. Аналогічне положення міститься у пункті 3.1 Положення про Раду директорів та у частині першій статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства».

Органи або особи, які діють від імені юридичної особи, зобов`язані діяти в межах наданих їм повноважень, добросовісно та розумно, не допускаючи вчинення дій всупереч інтересам юридичної особи.

Іпотечний договір забезпечував виконання кредитних зобов`язань ОСОБА_1 , що надавало банку право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами боржника. На момент укладання договору про розірвання іпотечного договору існувала прострочена кредитна заборгованість ОСОБА_1 , а також судове рішення про її стягнення, яке набрало законної сили та було обов`язковим до виконання.

Розірвання іпотечного договору за умови наявності непогашеної кредитної заборгованості фактично є відмовою банку від майнових прав, що суперечить цілям банківської діяльності, інституту забезпечення виконання зобов`язань і принципам кредитування, що свідчить про укладання нікчемного правочину з метою уникнення цивільно-правової відповідальності та виведення активів з банку напередодні запровадження у ньому тимчасової адміністрації та ліквідації.

Позивач на стадії апеляційного розгляду вже не міг змінити правову підставу позову - редакцію статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якою він обґрунтовував свої позовні вимоги, однак згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») апеляційний суд мав право самостійно застосувати належну редакцію цього Закону для вирішення спору.

05 липня 2024 року ОСОБА_2 також подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в частині таких висновків: «Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що права вимоги за кредитними договорами належить ОСОБА_2 на підставі укладеного з ТОВ «ФК «Актив-Гарант» договору про відступлення права вимоги, яка не залучена до розгляду справи. Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 10 листопада 2016 року у справі № 910/15244/16 визнано недійсним договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф, укладений 02 липня 2014 року між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», зобов`язано товариство повернути на користь банку оригінали кредитних та додаткових договорів. Оскільки за договором від 02 липня 2014 року ТОВ «ФК «Актив-Гарант»» відступило це ж саме право вимоги ОСОБА_2 , то слід виходити із того, що недійсний правочин є недійсним з моменту його укладення та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, а тому укладений між ТОВ ФК «Актив-Гарант» та ОСОБА_2 договір відступлення прав також не має своїм наслідком набуття останньою прав кредитора за кредитними договорами», та змінити оскаржувану постанову, виключивши з її мотивувальної частини зазначені висновки, не передаючи справи на новий розгляд.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року y справі № 466/8649/16, від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14 та у постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/2486/19.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивувала тим, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується виключно особи, щодо якої його ухвалено, і не встановлює прав чи обов`язків інших осіб.

Оскільки ОСОБА_2 не брала участі у справі № 910/15244/16, суд апеляційної інстанції не справі використовувати висновки, викладені в рішенні у зазначеній справі, для встановлення обставин та фактів, що безпосередньо стосуються обсягу її цивільних повноважень (правосуб`єктності) у будь-яких договірних відносинах.

Отже, встановлені судами у процесі розгляду справи № 910/15244/16 обставини та факти не мають преюдиціального значення для ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції не мав правових підстав посилатися на рішення у зазначеній справі під час вирішення питання щодо обсягу її повноважень (правосуб`єктності) за цивільно-правовим договором.

Висновки суду у справі № 910/15244/16, які можуть впливати, зокрема, і на оцінку договору, стороною якого є ОСОБА_2 , а саме договору про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладеного між ТОВ ФК «Актив-Гарант»» та ОСОБА_2 , не можуть бути застосовані щодо останньої.

При цьому в судовому порядку не оскаржувався договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, а отже, він є чинним. Крім того, саме у ОСОБА_2 перебувають усі оригінали кредитних договорів, за якими до неї перейшло право грошової вимоги. Інші особи не володіють оригіналами таких договорів, а тому з урахуванням вимог законодавства не можуть виступати особами, які набули право вимоги за відповідними кредитними договорами.

Аргументи інших учасників справи

У червні 2024 року Фонд подав до Верховного Суду пояснення, в яких підтримав доводи касаційної скарги ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо».

У червні 2024 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова С. М. через представника ОСОБА_4 , а у липні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У липні 2024 року ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просило залишити цю скаргу без задоволення з огляду на її необґрунтованість.

У серпні 2024 року ОСОБА_2 подала заперечення на відзив ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» на її касаційну скаргу, в якому просила відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 12 червня 2024 рокувідкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» та витребував матеріали цієї справи з Яремчанського міського суду Івано-Франківської області.

16 липня 2024 року матеріали справи № 354/397/17 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 17 липня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_5

Верховний Суд ухвалою від 03 грудня 2025 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

27 жовтня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 434-Ф (з подальшими змінами, внесеними додатковими договорами), за умовами якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється, з лімітом заборгованості 579 000,00 дол. США під 12 % річних із кінцевим терміном повернення до 26 жовтня 2012 року (том 1, а. с. 18-28).

27 січня 2006 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 506-Ф, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію на умовах, передбачених договором, з лімітом заборгованості 180 000,00 дол. США під 12 % річних із кінцевим терміном повернення до 22 листопада 2012 року (том 1, а. с. 29-35).

27 лютого 2007 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаними кредитними договорами між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975, предметом якого є дві земельні ділянки площами 0,1500 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0560) та 0,1493 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0559), розташовані в АДРЕСА_1 , які належать іпотекодавцю на праві власності на підставі державних актів серія ЯГ, № 307289, та серія ЯГ, № 307288, від 03 липня 2006 року. Загальна договірна (заставна) вартість предмета іпотеки за домовленістю сторін становила 1 044 329,39 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 5 273 863,41 грн (том 1, а. с. 38-42, 47-48).

18 червня 2013 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу прав вимоги № 1 ПАТ «Омега Банк», яке є правонаступником ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», відступило ПАТ «Дельта Банк» всі права вимоги продавця, як кредитора, до позичальника ОСОБА_1 за кредитними договорами № 434-Ф та № 506-Ф, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення.

У спеціальному розділі Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у записах про іпотеку № 2623692 та № 2622774 внесли відомості про нового іпотекодержателя ПАТ «Дельта Банк» (том 1, а. с. 36, 37, 217-219, 252, 253, 256, 257).

02 липня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» в особі Голови Ради директорів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867.

Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нотаріус вніс записи про припинення іпотеки (записи про іпотеку № 2623692 та № 2622774) та обтяжень за іпотечним договором (том 1, а. с. 42-46, 254, 255, 258, 259).

02 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк» з 03 березня 2015 року та розпочала процедуру виведення АТ «Дельта Банк» з ринку.

02 жовтня 2015 року Національний банк України прийняв постанову № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» та рішення № 181 про початок процедури ліквідації ПАТ «Дельта Банк» з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року включно. 20 лютого 2017 року строк здійснення процедури ліквідації банку продовжено до 04 жовтня 2019 року (том 1, а. с. 73-76).

Згідно з витягом із протоколу від 28 вересня 2015 року № 77/1 засідання Комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом від 11 березня 2015 року № 67, віднесено до нікчемних (у розумінні пунктів 1, 2 та 3 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») договір про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладений 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , та договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами, укладений 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

24 березня 2016 року повідомлення про нікчемність правочинів направлено ОСОБА_1 , ТОВ «ФК «Актив-Гарант» та приватному нотаріусу (том 1, а. с. 49-55).

Господарський суд міста Києва рішенням від 10 листопада 2016 року у справі № 910/15244/16, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року та Вищого господарського суду України від 18 травня 2017 року, визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант». Зобов`язав ТОВ «ФК «Актив-Гарант» повернути на користь ПАТ «Дельта Банк» оригінали кредитних договорів (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф (том 1, а. с. 61-64).

Відповідно до договору про відступлення прав вимоги від 02 липня 2014 року № 1/07 ТОВ «ФК «Актив-Гарант» відступило ОСОБА_2 , а остання набула право вимоги за кредитними договорами (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф, а також згідно з актом приймання-передавання за вказаним договором ОСОБА_2 прийняла оригінали кредитних договорів з додатковими договорами (том 1, а. с. 163-174).

Апеляційний суд також з`ясував, що під час укладення і підписання 02 липня 2014 року договору про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 Голова Ради директорів ОСОБА_3 діяла на підставі Статуту ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів АТ «Дельта Банк» від 25 липня 2013 року № 5, погодженого Національним банком України 16 серпня 2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21 серпня 2013 року № 10701050023017828 (том 1, а. с. 226-244).

Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців станом на 29 листопада 2013 року зміни до установчих документів ПАТ «Дельта Банк» (код ЄДРПОУ 34047020) від 21 серпня 2013 року пройшли державну реєстрацію і повноваження ОСОБА_3 як керівника і особи, яка має право на укладення від імені товариства правочинів із будь-яким одним контрагентом на суму, що не перевищує 25 % регулятивного капіталу, занесені в реєстр (том 1, а. с. 225).

У пункті 6.5.1 Статуту ПАТ «Дельта Банк» передбачено, що Рада директорів є виконавчим органом Банку. Рада Директорів здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за результати фінансово-господарської діяльності банку згідно з принципами та порядком, встановленим статутом банку, рішеннями Загальних зборів акціонерів і Спостережної ради Банку.

Рада Директорів вирішує всі питання діяльності банку, крім питань, віднесених до компетенції Загальних зборів акціонерів та Спостережної ради банку. Повноваження, що не є виключною компетенцією Загальних зборів акціонерів та/або Спостережної ради банку, можуть бути передані Загальними зборами акціонерів та Спостережною радою банку до компетенції цих органів (пункт 6.5.6 Статуту).

Згідно з підпунктами 6.5.10.1, 6.5.10.2 Статуту Голова Ради директорів без довіреності (доручення) представляє банк в усіх підприємствах, установах та організаціях як в Україні, так і за її межами, вчиняє правочини, укладає договори, угоди, видає довіреності, підписує будь-які документи та здійснює інші дії в межах своїх повноважень. Голова Ради директорів відповідно до законодавства України на власний розсуд розпоряджається майном та коштами банку на суму, що не перевищує 25 % регулятивного капіталу банку.

Такі ж повноваження Голови Ради директорів визначені в пункті 4.3.2 Положення про Раду директорів ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням Загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» 22 квітня 2011 року (том 1, а. с. 70-72).

Правило двох підписів, що міститься у пункті 6.5.12 Статуту (в новій редакції), який надав позивач в обґрунтування позову, не діяло під час укладення 02 липня 2014 року спірної угоди, оскільки Статут у новій редакції погоджено Національним банком України лише 03 липня 2014 року і державна реєстрація змін відбулася 18 липня 2014 року, реєстровий номер 10701050025017828 (том 1, а. с. 65-69).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

У справі, що переглядається, позовні вимоги про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема з посиланням на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів), проведеної відповідно до частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року), було виявлено нікчемні правочини, зокрема договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 року № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 .

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.

У статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» закріплено правовий механізм забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку. Одним з головних елементів цього механізму є виявлення Фондом так званих нікчемних правочинів, які були вчинені банком у підозрілий період, протягом одного року (або трьох років - щодо правочинів з пов`язаними особами) до дня запровадження тимчасової адміністрації банку або ліквідації банку.

За результатами перевірки, здійсненої на підставі статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. Під час виявлення таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а згідно із законом. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.

Вказана позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3556/17 (провадження № 12-304гс18).

Виявлення нікчемних правочинів за участю неплатоспроможного банку та застосування наслідків їх нікчемності законодавець не пов`язує з їх виконанням.

Підстави нікчемності таких правочинів неплатоспроможного банку, вчиненого у підозрілий період, визначені в частині третій статті 38 Закону.

Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 02 липня 2014 року (на момент укладення спірного договору про розірвання іпотечного договору), тобто виникнення спірних правовідносин, у частині другій передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.

Згідно з частиною третьою статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 02 липня 2014 року) договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується.

11 липня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року, яким внесено зміни, зокрема, до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до частин другої-четвертої статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції цього Закону від 04 липня 2014 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

Порівняльний аналіз двох наведених редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчать про те, що у другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено.

У статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.

Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, надання зворотної дії в часі законам та нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Усталеним у судовій практиці та цивільному праві є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

У ЦК України закріплено підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

У частині другій статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Тлумачення змісту статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.

У Законі України від 04 липня 2014 року № 1586-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі.

Складова, яка визначає підстави для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку нікчемними, відображена у частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», редакції якої неодноразово змінювалися.

Таким чином, частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі.

Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

Такі правові висновки щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми в контексті застосування її критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін у цю норму, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22).

З урахуванням наведених висновків Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у пункті 8.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, про те, що набрання чинності з 04 липня 2014 року змін, внесених у статтю 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містить обмежень на поширення дії цієї норм на правочини, вчинені банком (щодо якого після указаної дати запроваджена тимчасова адміністрація) до набрання чинності з 04 липня 2014 року вказаних змін, оскільки нікчемність правочину банку згідно із наведеною реакцією статті 38 Закону за передбачених в її частині третій підстав, пов`язується з фактом запровадження щодо банку тимчасової адміністрації в період дії цієї редакції статті 38 Закону.

На обґрунтування підстав недійсності, крім загальних підстав (статті 203 215 ЦК України), позивач посилався на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів) було виявлено договір про розірвання договору іпотеки, укладений 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , такий договір є правочином, що засвідчує відмову АТ «Дельта Банк» від власних майнових прав, та є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації, у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1, 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року).

За пунктами 1 та 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року) визнавались нікчемними правочини неплатоспроможного банку з тих підстав, що: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим.

Проте станом на момент укладення договору про розірвання договору іпотеки 02 липня 2014 року таких підстав нікчемності (на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила.

Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 02 липня 2014 року (на момент укладення договору про розірвання іпотечного договору), у частині другій передбачала перевірку укладених банком договорів протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.

Оскільки матеріали справи не містять доказів того, що спірний договір відповідає хоча б одному із перелічених вище критеріїв, з яким закон пов`язує нікчемність такого правочину, то з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що посилання позивача на нікчемність спірного договору від 02 липня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року), є безпідставними.

Враховуючи, що посилання позивача на нікчемність правочину не знайшли свого підтвердження, а тому за наявності відповідних вимог позовної заяви підлягали перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов.

Як зазначалося вище, позов пред`явлено саме про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору (статті 203 215 ЦК України).

Посилання позивача у позові на те, що договір від 02 липня 2014 року про розірвання договору іпотеки відповідає критеріям нікчемності, не позбавляло його ставити питання про недійсність зазначеного договору із загальних підстав та доводити існування обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення, тобто на загальних підставах спростовувати презумпцію правомірності правочину.

У позовній заяві як на підставу недійсності укладеного правочину позивач послався на його невідповідність статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», частині третій статті 92 ЦК України, оскільки Голова Ради директорів АТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 мала право діяти від імені банку, зокрема щодо компетенції на укладення такого правочину, виключно за наявності рішення Ради директорів, до компетенції якої відповідно до статті 6 Статуту банку та пунктів 4.1, 4.2 Положення про Раду директорів АТ «Дельта Банк» входило вирішення питань про укладення договорів. Прийняття рішення про укладення договорів є компетенцією правління банку, а голова правління (Ради директорів) лише підписує договори на підставі відповідного рішення правління.

Позивач посилався на те, що Рада директорів ПАТ «Дельта Банк» як орган управління банком не приймала рішення стосовно укладення спірного договору про розірвання іпотечного договору та не погоджувала його укладення у подальшому, що є підставою для визнання цього правочину недійсним.

Вимоги обґрунтовувались, зокрема, тим, що договір про розірвання іпотечного договору укладено за відсутності рішення Ради директорів ПАТ «Дельта Банк» про згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права банку та суперечить його інтересам.

Спірні правовідносини з огляду на предмет спору стосуються обов`язку сторін під час укладення спірного договору дотримуватися вимог, визначених статтею 203 ЦК України, необхідних для чинності правочину.

У статті 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 у справі № 910/8357/18, від 17 червня 2020 року у справі № 910/12712/19, від 20 січня 2021 року у справі № 910/8992/19, від 16 березня 2021 року у справі № 910/3356/20, від 18 березня 2021 у справі № 916/325/20 та інших.

Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договору недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Викладаючи обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та правові підстави позову, позивач зазначав, що оспорюваний договір суперечить статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутним документам банку, оскільки укладений за відсутності рішення правління банку (Ради директорів АТ «Дельта Банк»), до компетенції якого належить прийняття рішення про укладення правочинів.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю (статті 2 80 91 92 ЦК України).

Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК України, згідно з частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).

За змістом статті 154 ЦК України та статті 13 Закону України «Про акціонерні товариства» установчим документом акціонерного товариства є його статут, який повинен містити відомості, зокрема, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень.

Відповідно до частини третьої статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

Згідно з частиною четвертою статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» на засіданні колегіального виконавчого органу ведеться протокол. Протокол засідання колегіального виконавчого органу підписується головуючим та надається за вимогою для ознайомлення члену колегіального виконавчого органу, члену наглядової ради або представнику профспілкового чи іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу.

Відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові для виконання всіма працівниками товариства.

Згідно з пунктом 6.1 Статуту ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів АТ «Дельта Банк» від 25 липня 2013 року № 5, погодженого Національним банком України 16 серпня 2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21 серпня 2013 року № 10701050023017828, редакція якого діяла на нас укладення 02 липня 2014 року договору про розірвання іпотечного договору, органами управління банку є: Загальні збори акціонерів; Спостережна рада (Наглядова рада у розумінні Закону України «Про акціонерні товариства»); Рада Директорів.

У пунктах 6.5.1-6.5.3 Статуту банку передбачено, що Рада директорів є виконавчим органом банку. Рада Директорів здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку та несе відповідальність за результати фінансово-господарської діяльності банку згідно з принципами та порядком, встановленим статутом банку, рішеннями Загальних зборів акціонерів і Спостережної ради банку. Голова та члени Ради Директорів призначаються Спостережною радою банку в кількості не менше 3 (трьох) осіб. До складу Ради Директорів банку входять: Голова Ради Директорів банку; Перший заступник Голови Ради Директорів банку; заступники Голови Ради Директорів банку; члени Ради Директорів банку.

Згідно з пунктом 6.5.5 Статуту банку у межах своєї компетенції Рада Директорів діє від імені банку, підзвітна Загальним зборам акціонерів та Спостережній раді банку. Рада Директорів діє на підставі Положення про Раду Директорів банку, що затверджується Загальними зборами акціонерів банку. Права та обов`язки членів Ради Директорів визначаються чинним законодавством, Статутом банку та Положенням про Раду Директорів банку, а також трудовим договором, що укладається з кожним членом Ради Директорів.

Рада Директорів вирішує всі питання діяльності банку, крім питань, віднесених до компетенції Загальних зборів акціонерів та Спостережної ради банку. Повноваження, що не є виключною компетенцією Загальних зборів акціонерів та/або Спостережної ради банку, можуть бути передані Загальними зборами акціонерів та Спостережною радою банку до компетенції цих органів (пункт 6.5.6 Статуту банку).

Згідно з пунктом 6.5.9 Статуту банку Голова Ради Директорів організовує роботу Ради Директорів, скликає засідання, забезпечує ведення протоколів засідань Ради Директорів.

У підпунктах 6.5.10.1 та 6.5.10.2 пункту 6.5.10 Статуту банку передбачено, що Голова Ради Директорів керує роботою Ради Директорів та без довіреності (доручення) представляє банк в усіх підприємствах, установах та організаціях як в Україні, так і за її межами, вчиняє правочини, укладає договори, угоди, видає довіреності, підписує будь-які документи та здійснює інші дії в межах своїх повноважень; відповідно до законодавства України на власний розсуд розпоряджається майном та коштами банку на суму, що не перевищує 25 % регулятивного капіталу банку.

Згідно з пунктом 4.2 Положення про Раду Директорів банку, затвердженого рішенням Загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» 22 квітня 2011 року, Голова Ради Директорів має право без доручення (довіреності) діяти від імені банку відповідно до рішень Ради Директорів, у тому числі представляти інтереси банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові до виконання всіма працівниками банку.

Із наведених положень Статуту ПАТ «Дельта Банк» випливає, що Рада Директорів є колегіальним виконавчим органом банку, який вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що віднесені до компетенції Загальних зборів акціонерів або Спостережної ради. Голова Ради Директорів діє від імені банку без довіреності, однак у межах повноважень, визначених Статутом, Положенням про Раду Директорів та рішеннями самої Ради Директорів.

Право Голови Ради Директорів укладати договори, вчиняти правочини, підписувати документи є похідним від компетенції Ради Директорів і реалізується не автоматично, а на підставі та на виконання рішень Ради Директорів.

Договір про розірвання іпотечного договору безпосередньо впливає на майнові інтереси банку, оскільки пов`язаний з припинення забезпечення виконання зобов`язань та не може розцінюватися як суто технічна або поточна дія. Отже, такий правочин належить до сфери управління майном банку, що, за змістом Статуту, входить до компетенції Ради Директорів як колегіального органу.

Таким чином, Голова Ради Директорів ПАТ «Дельта Банк» є компетентним представником цього товариства, уповноваженим від його імені укладати і підписувати оспорюваний договір про розірвання іпотечного договору, проте виключно за наявності рішення Ради Директорів як органу управління банку про укладення відповідного договору.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що згідно зі статутними документами ПАТ «Дельта Банк» Голова Ради Директорів банку не має права одноособово укладати договір про розірвання іпотечного договору за відсутності рішення Ради Директорів, оскільки діє від імені банку лише в межах компетенції та на підставі рішень колегіального органу. Такий правочин у разі його вчинення може бути підставою для визнання його недійсним як такого, що укладений із перевищенням повноважень.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22), на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 грудня 2025 року у справі № 914/768/22 (провадження № 12-39гс25) уточнила правові висновки, викладені у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22), зазначивши, що норми про представництво як вчинення дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи (глава 17 ЦК України) та норми статті 92 ЦК України спрямовані на регулювання різних за своєю правовою природою відносин. Відповідно, ці правові категорії мають різну правову природу та різне правове регулювання. З огляду на це норми законодавства, які регламентують правовідносини представництва (положення глави 17 ЦК України, зокрема стаття 241 цього Кодексу, що регулює наслідки вчинення представником правочину з перевищенням повноважень), не поширюються на правовідносини, пов`язані з діяльністю органів управління юридичної особи.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи лише у випадку, якщо така третя особа, вступаючи у правовідносини з юридичною особою та укладаючи правочин, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або, проявивши принаймні розумну обачність, повинна була знати про це. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними з підстав перевищення повноважень органом або особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, обов`язковим є встановлення обставин добросовісності / недобросовісності поведінки третьої особи. Зокрема, предметом доказування є обставини щодо того, чи знала третя особа про відсутність в органу юридичної особи необхідного обсягу повноважень або, проявивши розумну обачність, повинна була знати про це. Обов`язок доведення цих обставин покладається на юридичну особу.

Верховний Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

У частині третій статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

За цих умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

У питанні обізнаності контрагента із повноваженнями особи, яка підписує договір, слід у тому числі керуватися тим, що, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту товариства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони цього договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента (з таких же висновків виходив Верховний Суд у постановах від 05 листопада 2019 року у справі № 908/2604/18, від 20 лютого 2018 року у справі № 906/100/17, від 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17 та від 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16).

Отже, за положеннями статті 92 ЦК України перевищення повноважень органом юридичної особи або її представником саме собою не є безумовною підставою для недійсності правочину, якщо не встановлено недобросовісність або нерозумність поведінки контрагента.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не надав оцінки тому, чи могла інша сторона спірного правочину, діючи розумно та добросовісно, дізнатися про обмеження повноважень Голови Ради Директорів банку.

Без з`ясування зазначених обставин неможливо зробити обґрунтований висновок щодо наявності або відсутності підстав для недійсності правочину.

Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції через незастосування відповідних норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та неналежне дослідження зібраних доказів не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.

Оскільки зазначені недоліки стосуються установлення фактичних обставин, оцінки доказів та перевірки добросовісності сторін, Верховний Суд позбавлений можливості усунути такі порушення самостійно та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Також апеляційному суду належить урахувати, що, звертаючись до суду з цим позовом у липні 2017 року, ПАТ «Дельта Банк» просило, серед іншого, застосувати наслідки недійсності правочину, зокрема, шляхом скасування записів про проведену державну реєстрацію припинення іпотеки та обтяжень.

Частина друга статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено у новій редакції, тому наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав.

Зазначене узгоджується із правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, від 20 квітня 2022 року у справі № 454/148/20, від 21 квітня 2022 року у справі № 380/715/19, від 06 липня 2022 року у справі № 754/12170/16-ц, від 27 липня 2022 року у справі № 447/2851/19, від 07 вересня 2022 року у справі № 209/1050/21.

Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин.

Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а, отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму необхідно застосувати для вирішення спору, виконує саме суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції).

Згідно з практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.

Отже, у разі якщо під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції встановить недійсність спірного правочину, то цей суд не позбавлений права замість скасування записів про державну реєстрацію прав скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що не є зміною предмета позову чи виходом за межі позовних вимог, враховуючи аксіому цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», а також з огляду на те, що саме таке рішення суду є ефективним способом захисту порушених прав.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

ЄСПЛ неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).

За положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Враховуючи те, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд не перевіряє та не надає оцінки доводам касаційної скарги ОСОБА_2 щодо необхідності зміни цієї постанови шляхом виключення з її мотивувальної частини відповідних висновків.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, в тому числі й те, що суд касаційної інстанції вже направляв справу на новий апеляційний розгляд, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) суд дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, і ухвалити в означеній частинізаконне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко В. В. Пророк